Personal site

Ті, що стояли на плечах гігантів (до 140-річчя Руала Амундсена)

bunder — Fri, 13 Jul 2012 17:03:40 GMT

«Боротися й шукати, знайти і не здаватися»

Альфред Теннісон. «Уліс»

Незвично лагідного літнього дня 1928 року Амундсен сидів в одному із затишних кафе Осло. Він вже майже допив каву, коли офіціант покликав його до телефону. Дзвонив військовий міністр Норвегії.

- Експедиція італійського генерала Нобіле не виходить на зв'язок. Ваша допомога буде найбільш швидкою та найбільш потрібною, - сказав він.

- Я згідний, - відповів Амундсен.

На порятунок експедиції Умберто Нобіле вирушили моряки і льотчики Італії, Норвегії, Радянського Союзу, Фінляндії, Франції, Швеції.

18 липня 1928 року Руал Амундсен вилетів на французькому літаку «Латам» з міста Тромсьо на півночі Норвегії і попрямував до Шпіцбергену на пошуки Нобіле. Через дві години, коли літак перебував у районі острова Медвежий в Баренцовому морі, радист повідомив, що політ триває в густому тумані та попросив радіопеленгацію. Незабаром після цього зв'язок обірвався…

Про нього не було вістей, але хвилювалися мало: ніхто не вірив, що з Амундсеном може що-небудь статися. Довго не вірили…

Що сталося, залишається невідомим, оскільки літака Амундсена й досі не знайдено.

Руалу Амундсену було всього 56 років…

Умберто Нобіле, що став при Муссоліні генералом, у 1928 році задумав повторити переліт над Арктикою на новому дирижаблі «Італія» — цього разу в ролі керівника експедиції. 23 травня він вирушив зі Шпіцбергену і досяг полюса в запланований час. Однак на зворотному шляху радіозв'язок з ним перервався: через обледеніння зовнішньої оболонки дирижабль притиснувся до землі та розбився в крижаній пустелі. Дев'ятеро вцілілих аеронавтів були викинуті на дрейфуючий лід.

Умберто Нобіле та ще сімох його супутників виявили через п'ять днів після загибелі Руала Амундсена.

Сам генерал дожив до глибокої старості. Він без особливих втрат (все таки генерал фашиської Італії) пройшовши буремні роки ІІ світової війни, пережив дуче та почив у Бозі в 1978 році на 94-му році життя…

Іронія долі…

Важко уявити, щоб людина сама, добровільно обрала собі таку долю. Нерухомість безкрайньої чорної ночі, серед якої живе тепло кают‑компанії немов хисткий язичок свічки на степовому вітрі... Багатомісячне життя в колі лічених людей, з якими усе вже говорено‑переговорено; чиї лиця, жести, слова й мовчання вже не можуть не дратувати. Важкі випробовування тіла й духу…Випробовування, на які ти сам себе прирік не на визначений термін, а назавжди, до смерті. І заради чого?! Слави? Грошей? Лічене число днів, проведених у своєму будинку недалеко від Осло, він жив відлюдником: сам готував обід, прибирав будинок. І слава, і гроші, уся ця мізерна плата за роки холоду та мороку потрібні йому були лише для того, щоб знову піти в морок і холод. Навіщо?

Руал Амундсен відповідав так: "Те, що досі ще невідомо нам на нашій планеті, тисне якимось гнітом на свідомість більшості людей. Це невідоме є чимось тим, чого людина ще не перемогла, якимось постійним доказом нашого безсилля, якимось неприємним викликом до панування над природою".

Він любив лід, хутро, вищання собачих запряжок. Руала не обтяжувало вузьке коло товаришів. Цього норвежця притягували, наче магнітом, тороси й айсберги, як нас зовуть квітучі сади та березові гаї... Сніг - його доля.

Амундсен - прагматик. Він заводить товстий зошит і педантично записує до нього всі відомості про полярні подорожі: одяг, взуття, спорядження, їжу. Потрібно загартувати себе, - і він, таємно від матері, відкриває на ніч зимову раму. Потрібно зміцнити тіло, - і він пробігає на лижах до 50 кілометрів за день. Потрібно стати моряком, щоб виключити двовладдя в майбутніх експедиціях, - і він наймається матросом на звіробійну шхуну. Амундсен майже ніколи не потрапляв у важкі ситуації. Подорожуючи усе життя, він уникав пригод, здавалося б, невідворотних для мандрівника. Уникав свідомо.

Розробляючи загальну стратегію своїх експедицій, він до дрібниць програвав у кожний день подорожі: він точно знав, на якому кілометрі потрібно змінити хутряні унти; в який час застрелити собаку, щоб нагодувати інших собак. Відомий радянський полярний дослідник В. Ю. Візе писав, що "похід Амундсена до Південного полюса можна порівняти з бездоганним розігруванням музичної п'єси, в якій кожен такт, кожна нота були заздалегідь відомі й продумані".

Немає людини, яка б зробила більше для дослідження полярних областей нашої планети. Він першим пройшов з Атлантики до Тихого океану вздовж північного узбережжя Американського континенту, зробивши те, що безуспішно намагалися зробити його попередники протягом чотирьох століть. Потім він пройшов з Атлантики до Тихого океану вздовж берегів Сибіру, уперше зробивши таким чином кругосвітню полярну подорож водами Льодовитого океану. Він першим досяг Південного полюса. Він передрікав: "Майбутнє полярного дослідження тісно пов'язане з авіацією" - і першим перелетів - на дирижаблі - з Європи до Америки через Північний полюс. Будь-якої з цих експедицій вистачало б, щоб прославити його ім'я, і він правий, коли говорив: "Мені було дано виконати те, до чого я себе призначав. Цієї слави достатньо для однієї людини".

Молодість промчала наче вихор... Здається, він завжди був дорослим. Коли йому було 33, йому давали 70. Суворою був людиною, прямою, чесною. Можливо, і був таким, а може, льоди зробили його таким. Дуже впертий. Під час плавання на "Мод" зламав плече. Перелом був важким, та й зрослося не так, як потрібно. Пересилюючи біль, лівою рукою піднімав хвору праву, тренував. Через декілька місяців в Сіетлі лікарі зробили йому рентгенівський знімок і дійшли висновку, що рука працювати не може. А вона працювала. Потім отруївся газом. Фахівці вимагали, щоб він забув про походи, стверджували: тільки спокій врятує його життя. Після цього він літав до полюса на літаку і перелітав до Америки на дирижаблі.

Амундсен до і після спроби авіаперельоту

Льоди навчили його цінувати людей. Він багато страждав від несправедливості та просто від елементарного обману, не любив метушні, дріб'язкового марнославства. Після перельоту на дирижаблі "Норвегія" Руал Амундсен написав книжку "Моє життя". Там багато сторінок присвячено італійцеві Умберто Нобіле, командирові дирижабля. Нобіле претендував на роль повноправного керівника й по трішки, де міг, вихоплював крихти слави. Яким не є стриманим Амундсен в книзі, видно: не любив він італійця. Книга вийшла у 1927 році. А через рік Нобіле потерпів аварію на дирижаблі "Італія" й опинився дрейфуючій крижині. Почалася знаменита епопея порятунку червоного намету, з якої ми розпочали нарис.

У Костянтина Симонова є про нього вірш "Старик". Він закінчується так:

Под осень, накануне ледостава,

Рыбачий бот, уйдя на промысла,

Нашёл кусок его бессмертной славы,

Обломок обгоревшего крыла…

Анунаки, Юля та планета Нібіру

bunder — Tue, 03 Jan 2012 02:12:42 GMT

     Підходить кінець 2011 року...Новий район - Перемоги-2. З неба цілий день моросить дрібний дощ з мокрим снігом. Болото, розриті дороги та алеї... Зграї бродячих та голодних псів... А тут ще новина: Юльку в автозаку перевезли до Харківської колонії. Перед самим Новим роком. І від природи, і від політики - огидний настрій, не дивлячись на новорічне свято, що підходить...Хоча погода ні до чого. Яу стверджує класика - "у природы нет плохой погоды... Каждая погода - благодать..."
     Вечоріє... Виходжу з квартири винести останні залишки сміття. Біля "кафешки" за столиками під відкритим небом - чимала компанія. Пють горілку, традиційно "шліфують" пивом. Доноситься уривок розмови на закарпатській говірці. .. "Нияка влада... што місна, што... више...Бардак, крадіння ай корупція... Докус совіcть стратили... Сволочі" . Хмурний мужик з категорії "недоперепив" вставляє фразу: "Юльку в колонію одвезли...Гади...На колясці інваліднуй...Та перед самим Новим роком! Їм би у таких колясках... до конця жизни...Свині..." Другий додає: "Пак який суд - ай такий і вирок! Продажні гади!". Далі хвилину бажають "щастя та здоровя" судді, котрий "посадив" Юлю...І також "най би поїздив" до кінця кар'єри в інвалідному візочку...
     І тут щуплий, маленький чоловічок років під шістдесять, голову якого ледь видно на фоні стола, цілком тверезим голосом на колоритній березнянській говірці вставляє фразу: "Юльці поможуть лем анунаки... В будущому році їхня планета Нібіру має пруйти дуже близько од Земли... Сесе ся стає кажді чотири тисячі років. Вот они висадяться на Землю та ослободять її...!!". А пак буде кунець світу...Майя про тото писали...Календар ся у них кончає у децембрі будущого года..."
... ... ... Пауза секунд на десять-пятнадцять. Далі бурхливе обговорення новини. На повному серйозі: "Ну, кедь Євроунія ся пижить та ся тужить, гиби ай і погрожує, айбо нич не може вчинити - то най ів (Юльці) хотя бы тоті анунаки йо... поможут!"
     Ось така передноворічна невигадана історія...Протягом сотень років циклічно проявляється наша стійка словянська ментальність: віра у доброго "батюшку-царя", у "друге пришестя", в інопланетян та анунаків... Лишень чомусь немає віри у власні сили та можливості... А жаль...Можливо, дійсно рік 2012 стане переломним??? Без анунаків та планети Нібіру!

Віктор Бунда
Ужгород

31.12.2011 р. 22.45

MAGNA CHARTA UNIVERSITATUM ТА ВІТЧИЗНЯНА УНІВЕРСИТЕТСЬКА АВТОНОМІЯ

bunder — Mon, 21 Nov 2011 18:16:19 GMT

Університетська автономія є однією з найстаріших форм самоврядування, яка ще від часів середньовіччя сприяла перетворенню університетів на найвагоміші чинники суспільного прогресу. Разом із тим, університетська автономія є однією з базових засад демократії та громадянського суспільства. Впровадження основ університетської автономії відповідає потребі подальшої демократизації не тільки академічного життя, а й суспільних процесів у цілому.

Автономія університетів з урахуванням європейського та світового досвіду ґрунтується на принципах, закладених в Magna Charta Universitatum (1988 р.), Ерфуртській Декларації (1996 р.) та Болонській Декларації (1999 р.). Саме ці стратегічно важливі освітні документи окреслюють роль університету, його місію, автономію, академічні свободи та суспільну відповідальність.Magna Charta Universitatum так визначає фундаментальні принципи університетського життя:

"1. Університет є самостійною установою всередині суспільств із різною організацією, що є наслідком розходжень у географічній і історичній спадщині. Він створює, вивчає, оцінює і передає культуру за допомогою досліджень і навчання. Для задоволення потреб навколишнього світу його дослідницька і викладацька діяльність повинна бути морально й інтелектуально незалежною від будь-якої політичної й економічної влади.

2. Викладання і дослідницька робота в університетах повинні бути нероздільні для того, щоб навчання у них відповідало потребам, що змінюються, запитам суспільства і досягненням у науковому знанні.

3. Свобода у дослідницькій і викладацькій діяльності є основним принципом університетського життя. Керівні органи й університети, кожний у рамках своєї компетентності, повинні гарантувати дотримання цієї фундаментальної вимоги."

Загалом, академічна свобода – це, в межах права, свобода вчених критикувати вже здобуті знання і проголошувати нові ідеї, погляди, навіть суперечливі і непопулярні, без загрози втратити роботу чи привілеї, що належать їм у межах певної інституції.

Автономія – це право академічних інституцій на самостійний вибір засобів реалізації завдань, поставлених перед ними або ними ж визначених.

Всесвітня конференція з вищої освіти, що відбулася у Парижі 5-9 жовтня 1998 року, вказала на кореляцію між автономією вищих навчальних закладів та їх підзвітністю перед суспільством: "Автономія означає незалежність вищих навчальних закладів від держави, інших суспільних чи політичних сил, у прийнятті рішень щодо їх внутрішнього адміністрування, фінансового управління та незалежність у здійсненні своєї освітньої політики, наукових досліджень та інших споріднених видів діяльності".

Загалом можна визначити такі три типи автономії: змістовна, процедурна та органічна. Змістовна автономія – це право університету встановлювати власні навчальні програми і цілі. Процедурна автономія – право університету визначати способи досягнення раніше встановлених пріоритетів, які визначені як частина національної політики. Органічна автономія – право закладів вищої освіти визначати власну академічну структуру.

Водночас європейський та світовий досвід засвідчує, що адміністрування та керування вищими навчальними закладами засновано на таких визначальних принципах: повага до інституційної автономії, повага до академічної свободи, відкритість та прозорість, суспільна відповідальність.

Стаття 46 Закону України "Про освіту" так визначає рівень автономності вищого навчального закладу:

"Автономія може надаватися вищому закладу освіти відповідно до рівня акредитації і передбачає право закладу на:

- визначення змісту освіти; - визначення планів прийому студентів, аспірантів, докторантів з урахуванням державного контракту (замовлення) та угод з підприємствами, установами, організаціями, громадянами;

- встановлення і присвоєння вчених звань вищого закладу освіти четвертого рівня акредитації;

- інші повноваження, що делегують вищому закладу освіти відповідно до його статусу державні органи управління освітою".

Порівнюючи положення зазначеної статті 46 з фундаментальними принципами Великої Хартії Університетів, доходимо висновку, що подальше зволікання із впровадженням змін до законодавства щодо університетської автономії є вихолощення суті реформування вищої освіти України за стандартами Болонського процесу та подальша імітація перетворень у царині освіти. Останні зводяться переважно лише до впровадження кредитно-модульної системи і не чіпають найголовнішого шару перетворень – надання українським ВНЗ прав європейських університетів.

Українські університети залишаються низовими елементами жорстко регламентованої та централізованої ієрархії, в якій відповідальність за кінцевий освітній результат розпорошена між багатьма державними інституціями. Як наслідок - ніхто не несе відповідальності за якість освіти, що надається. Автономний університет повинен сам відповідати за якість освіти — перед споживачем освітніх послуг, перед громадою і, нарешті, — перед державою, яка контролюватиме університет через систему зовнішнього моніторингу якості освіти та засобами фінансового регулювання за результатами такого моніторингу.

Відповідно до європейського та світового досвіду, основні функції управління науковим і навчальним процесом в університетах необхідно передати Вченим Радам. При цьому надати їм право видачі дипломів про присудження наукових ступенів та вчених звань, вивести підпорядкування місцевій владі, звести до мінімуму втручання Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (МОНМСУ), відновити демократичні процедури виборності ректорів і деканів, у тому числі за участі органів студентського самоврядування. при цьому слід звернути увагу на формування та законодавче забезпечення запобіжників від узурпації влади в автономізованому ВНЗ: організацій, що мають діяти в межах університету як самоврядні (студентське самоврядування, профспілки, професійні та громадські товариства, університетські ЗМІ).

Право навчати студентів за навчальними планами, затвердженими університетом (а не Міністерством чи іншим органом влади), є одним з важливих ознак автономності навчального закладу. В Україні ж університети, відповідно до ЗаконуУкраїни "Про вищу освіту" (ст. 13), мають розробляти навчальні плани, дотримуючись схвалених Міністерством освітньо-професійних програм ("ОПП"), і можуть визначати переліки навчальних дисциплін лише у тих розділах навчальних планів, що відповідають "варіативним частинам" ОПП (ст. 14 Закону України "Про вищу освіту"). Таким чином, основний зміст вищої освіти визначає Міністерство, а не університет.

Вихід з цієї ситуації, здається, очевидний - необхідно надати університетам виняткове право розробляти освітньо-професійні програми підготовки. Разом з цим, подоланню авторитаризму в українській системі вищої освіти істотно допомогло б обмеження змісту державного і галузевих стандартів вищої освіти, зокрема, через встановлення більш загальних вимог до освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти. Доречним могло б стати встановлення обов'язковості узгодження стандартів освіти з провідними західними університетами.

Для європейської системи освіти також дивним було б віддавати пріоритет підручникам, рекомендованим ("з грифом") Міністерства. Однак саме такі підручники наполегливо рекомендуються МОНМСУ України для використання у навчальному процесі у вишах України, ніби вони насправді є найкращими серед тих, що доступні для наших студентів. Ряд підручників з різних дисциплін, що визнані найкращими у світі, перекладено українською мовою, але жоден з них не має (і, звичайно, не потребує) "грифу" МОНМСУ; у той же час, переважна більшість підручників, що мають такий "гриф", не є авторитетними (а найчастіше - вони взагалі невідомі) у світі.

Ще одне неординарне явище в українській вищій освіті - диплом "державного зразка". Зрозуміло, що це явище - один з інструментів підтримання васальної залежності вищих навчальних закладів від Міністерства, адже, якщо студент має отримати диплом "державного зразка", тоді його видає, в остаточному підсумку, Міністерство, а не університет. Якщо ж держава "не довіряє" (ліцензованим і акредитованим нею!) університетам навіть проводити підсумкові екзамени для своїх студентів (це роблять "Державні екзаменаційні комісії", голови яких затверджуються Міністерством) і видавати документи про освіту, тоді будь-які розмови щодо автономії університетів є просто безглуздими (в принципі, університети можуть видавати "недержавні" дипломи, однак ст. 7 Закону України "Про вищу освіту" робить їхній статус нікчемним).

Чимало недосконалостей є також в українських правилах акредитації і ліцензування вишів. Вони зумовлені, зокрема, тим, що при розробці цих правил недостатньою мірою враховується досвід західних країн. У західному світі існує Міжнародна Мережа Агенцій з Оцінки Якості Вищої Освіти (International Network of Quality Assurance Agencies in Higher Education, INQAAHE), що застосовує загальновизнані критерії оцінки якості освіти. Без достатньо глибокої співпраці з цією Мережею участь України у Болонському процесі не принесе бажаних (чи, принаймні, задекларованих) результатів. Слід звернути увагу також на те, що акредитація є підтвердженням певного рівня якості освітніх послуг, а також їхньої відповідності потребам окремих професійних галузей у країні і, загалом, вона не повинна бути умовою продовження терміну дії ліцензії.

Ще одним наслідком надмірного адміністрування державою діяльності університетів стала практика присвоєння спочатку їм статусу "національний", а з набуттям розповсюдженості цього явища, надання вибіркової "автономності". Вибіркова "автономізація" університетів відбувається у "керованому" режимі, за якого їх основна діяльність здійснюється відповідно до інтересів певних державних органів влади. Прикладом цьому слугують перепідпорядкування Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка Кабінетові Міністрів України та Закон України "Про науковий парк "Київська політехніка", що надають КНУ та НТУУ "КПІ" відмінні від інших університетів можливості для здійснення їхньої діяльності. Ще декілька університетів до 2007 року мали окремий рядок фінансування у Державному бюджеті, проте це принципово не змінило їх привілеї відносно інших закладів.

Якість вищої освіти виступає підґрунтям створення спільного європейського освітянського простору. Відповідно до принципів автономії навчальних закладів, відповідальність за якість вищої освіти несе певна навчальна установа, і таким чином забезпечується можливість перевірки якості національної системи навчання в цілому. Автономність європейських університетів дещо різниться між собою, в залежності від історичного вибору організаційної моделі вищої освіти – англосаксонської (Велика Британія) чи Ґумбольдської (Австрія). Проте, обидві моделі забезпечують виконання головної функції університетів – суспільної відповідальності за якість навчання фахівців.

БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС: НЕРОЗУМІННЯ ЧИ СТЕРЕОТИПИ

bunder — Mon, 21 Nov 2011 18:02:52 GMT

Українська система освіти фактично шість років є складовою частиною загальноєвропейського процесу реформування системи освіти, відомого як Болонський процес (БП). Відверто кажучи, окрім сили-силенної паперової роботи, реально зроблено в нашій державі критично мало. Мало того, діяльність чиновників від освіти під гаслами Болонського процесу принесла лише шкоду. Чого лише вартий надуманий "новітній" переліку напрямів бакалаврської підготовки. За останні роки фактично втрачені затверджені державні стандарти вищої освіти, новий перелік спеціальностей другого циклу навчання тощо. Не дивно, що у викладацькому середовищі, здатному критично мислити, внаслідок такого типу "реформ" виробився стійкий негативний стереотип щодо Болонського процесу.

Фахова дискусія на зазначену тему в національній освітній системі практично відсутня. Проте розвиваються і домінують різноманітні доморослі фантазії щодо уніфікації основних освітніх параметрів та варіації на тему кредитно-модульної системи як "складової умов Болонського процесу". Для тих, хто протягом тривалого часу читає в оригіналі так звані Болонські документи, не є таємницею те, що Болонський процес не ставить жодних вимог щодо уніфікації освітніх систем в Європі. Більше того, часто підкреслюють, що різноманіття цих систем є загальноєвропейським надбанням, основою міці та привабливості Європейського простору вищої освіти (ЄПВО). Не кажучи вже про те, що ніколи перед країнами – учасниками Болонського процесу не ставилося завдання перегляду переліку напрямів підготовки, зміни існуючої системи кваліфікацій, стандартів підготовки, змісту навчальних програм тощо. Тому ніхто і ніколи не буде уніфіковувати під "щось" відому у всьому світі школу зварювання КПІ! А от на що нам усім треба звернути особливу увагу – так це на розроблення Національної рамки кваліфікацій (НРК).

Ще на Бергенській конференції 2005 року (час вступу України до Болонського процесу) міністрами освіти було поставлено завдання розроблення національних рамок кваліфікації, узгоджених із загальноєвропейською рамкою (A Framework of Qualificatios of the European Higher Education Area). В Україні (яка, до речі не є винятком) наразі у контексті НРК практично нічого не зроблено. А, власне, Рамка кваліфікацій і є тією оболонкою (і аж ніяк не інструментом уніфікації), яка дає можливість привести до спільного знаменника все різноманіття наявних в Європі освітніх систем і дипломів. Загальноприйнятою мовою опису кваліфікацій є Дублінський дескриптор, в якому модель фахівця описується в термінах компетенцій. Цей підхід також має бути основою для розроблення нових стандартів освіти, оскільки використовувані сьогодні Освітнь-окваліфікаційні характеристики (ОКХ) та Освітньо-професійні програми (ОПП) побудовані на очевидно застарілих підходах (які відповідали плановій системі господарювання та державному розподілу фахівців) і повинні бути адаптовані до нової НРК. В цьому ж контексті дуже корисною була б широка дискусія щодо нового європейського підходу в побудові ОПП/ОКХ – моделей євробакалаврів, які знаходять все більше поширення в університетах Європи. На жаль, в Україні з цього питання, окрім статті ректора КНТЕУ проф. А.А. Мазаракі в газеті "Освіта" (№12 від 12-19 березня 2008 р.), нічого, що стало б відомим широким освітянським колам, опубліковано не було.

Тепер щодо "складової умов Болонського процесу". Кредитно-модульна система організації навчального процесу (КМСОНП ) не має жодного стосунку до Болонського процесу! Вона – плід фантазії чиновників від освіти, які замість вивчення та запровадження (що дійсно є вимогою Болонського процесу) Європейської кредитно-трансферної системи (ECTS), яка на практиці показала свою ефективність та понад 20 років використовується у європейському освітньому просторі, розробили під лозунгами вимог Болонського процесу свій власний доморослий продукт, в якому повністю відсутні як дух, так і буква ECTS, зате, особливо на місцях, торжествують чисто бюрократичні процедури. Система була розроблена в середині 80 років як основний іструмент забезпечення студентських обмінів у рамках програми SOCRATES. Вона визначає основні поняття (кредити, навчальне навантаження, результати навчання) та основні інструменти (каталог навчальних дисциплін, заява-анкета студента, акдемічна угода, академічна довідка, шкала оцінювання ECTS), які використовуються з метою надання навчальних гарантій студентам, що навчаються за кордоном протягом одного-двох семестрів, і забезпечення якості підготовки фахівця вцілому.

Після ініціювання 1999 року Болонського процесу ECTS істотно трансформувалася, ставши також системою акумулювання навчальних досягнень. Наразі в основі ECTS лежить компетентнісний підхід до побудови та реалізації навчальних програм (приклад - програми Євробакалавра), який уможливлює узгодження та відповідне врахування в документах про освіту результатів навчання, досягнутих у різних країнах, в рамках різних навчальних програм, у різних навчальних середовищах. ECTS є системою, в основі якої є зміст освіти. Необхідно підкреслити, що в європейській (а тим паче – в північно-американській) університетській традиції вказані процеси повністю належать до компетенції викладача. В цьому і полягає суть академічної автономії: викладач зобов''язаний якісно навчити студента, а як він це робить та як оцінює – його справа, вияв його педагогічної майстерності.

Тому очевидно, що Болонський процес жодним чином не визначає питання організації навчального процесу в тій чи інший країні, в тому чи іншому університеті. Ще раз підкреслимо, що метою Болонського процесу є не уніфікація освіти, нав''язування певних переліків напрямів навчання, організаційних схем, чи навчальних технологій, а гармонізація освітянських структур в Європі з метою створення підвищення якості підготовки фахівців та конкурентоспроможності європейських університетів та наукових установ в сучасному світі.

Тема визнання дипломів за кордоном – ще один міф Болонського процесу. Некоректно сформульована сама теза "визнання диплому", тому що коли ми горимо про визнання, то потрібно одразу сказати: ким і для чого. Є два варіанти: для продовження освіти або для працевлаштування. І це два різних випадки. Якщо для працевлаштування, то роботодавець просто робить запит на університет, чи цей диплом справжній, а тоді вам призначають випробувальний термін. Тобто диплом визнали, якщо він не є фальшивий, а кваліфікацію підтверджують шляхом перевірки під час випробувального терміну. Таким чином, питання визнання диплому прямо не стоїть. Що стосується визнання змісту освіти, особливо для продовження навчання на вищому рівні, то там можуть бути певні нюанси. Але вони не пов''язані з тим, що в країні освіта погана – просто могла бути інша програма, яка недостатньо відповідає профілю подальшого навчання.

Болонський процес не винен у наших "доморощених інноваціях". Основою для реформування української вищої освіти повинні бути здоровий глузд, збереження національних та світових університетських традицій, глибоке вивчення процесів, які відбуваються в контексті творення ЄПВО, повага до викладача та студента.

СОРОКОВИНА СВІТЛІЙ ПАМЯТІ СТІВА ДЖОБСА

bunder — Mon, 21 Nov 2011 17:53:34 GMT

На превеликий жаль, Стів Джобс помер. Ця новина сорок днів назад потрясла весь світ. Людина-легенда, котра зуміла підняти Apple в мить, коли вона була на межі банкрутства. У 1997 році газета San Francisco Chronicle писала: "Остання людина, яка могла б врятувати Apple від неминучого банкрутства, померла дві тисячі років назад. Його розіпнули на хресті". Виявилось, журналісти помилялися.
Стів Джобс завжди був дуже далекоглядним бізнесменом. Він допоміг наступити епосі персональних комп'ютерів, а потім провів справжню культурну революцію, змінив наше уявлення про те, як варто слухати музику, дивитися фільми і розмовляти по мобільному телефону, відмічає The New York Times. Йому було всього 56...

Молодий Стів Джобс: від яблука - до Apple

Про смерть свого батька-засновника повідомила cама Apple, яку він заснував в 1976 році в гаражі свого друга Стіва Возняка. Друзі сім'ї говорять, що Джобс помер без мук, в результаті ускладнень раку підшлункової залози, з якою він вів довгу публічну боротьбу. Він залишався особою і керівником Apple навіть в ті моменти, коли проходив лікування. Він проводив презентації в стані, близькому до непритомного, навіть тоді, коли усі бачили, що ноги в незмінних синіх джинсах сильно схуднули. У 2004 році він переніс операцію з пересадження печінки. У 2009 році узяв тримісячну відпустку, і вже тоді зарубіжні інформагентства стали спішно писати некрологи. Здавалося, Джобс не повернеться. Але він повернувся. А цього літа знову повідомив про свій відхід. Цього разу остаточно...

"Я завжди говорив, що наступить день, в який я не зможу далі повністю і цілком виконувати свої обов'язки на посту глави Apple. І я обіцяв, що буду першим, хто повідомить вас про це. На жаль, цей день настав", - повідомив Джобс в листі своїх співробітників кілька тижнів тому.

На той час Джобс відмінно засвоїв інтуїтивний сенс маркетингу, саме він визначив напрями розвитку індустрії на багато років вперед. Саме вказав усім шлях: суть Інтернету в майбутньому визначатиметься не веб-сайтами, а додатками, орієнтованими на роботу в Мережі; комп'ютер майбутнього - планшет, а традиційні лептопи використовуватимуть тільки програмісти, журналісти, письменники та інші "суперкористувачі"; жорсткий диск в комп'ютері скоро замінять "хмари" на видаленому серверному устаткуванні. Джобс став дуже багатим: на момент смерті його статок оцінюється в 8,3 млрд доларів.

Слова вдячності Джобсу висловили Барак Обама, Біл Гейтс, Марк Цукерберг, Майкл Делл, Майкл Блумберг і безліч інших відомих людей. Звістка про смерть Стіва стало трендом №1 в Twitter. Блогер Мэтт Каллиган написав дуже точний пост. "Покойся з миром, Стів Джобс. Ти доторкнувся до потворного світу технологій і зробив його красивим".

Свій перший прорив у світі високих технологій Джобс зробив через вісім років після заснування Apple. Мова про комп'ютер Macintosh, який був набагато простіший в спілкуванні з усіх інших комп'ютерів. І красивіший. Під час 12-річної розлуки з компанією, з якої його вигнали через конфлікт з керівництвом і радою директорів, Джобс займався іншим вигідним бізнесом - власною компанією NeXT. Попутно вклав 50 млн доларов в Pixar - студію, яка першою у світі стала створювати комп'ютерні мультики. Пізніше цю компанію купила Disney за 7,6 млрд доларів. Всі ті роки, які Apple провела без Стіва, довели її до крайнього стану: компанію було простіше закрити, ніж відродити. Але Джобс вважав інакше і випустив у 2001 році перший iPod.

Він став суперпопулярним пристроєм для прослуховування музики і ліг в основу відродження Apple. себе просто лідером: займався тим, що наймав кращих у світі програмістів, інженерів, дизайнерів і маркетологів, знаходив способи надихнути їх і змусити викластися на повну котушку. Попутно він мав неймовірної сили харизму, міг розповісти про свої продукти так, як не міг ніхто інший. Стівен Леві, автор книги "Шалено Великий", виданої у 1994 році, відмічає: "Він був пристрасним лідером, котрий міг всіх заразити однією ідеєю! Унікальна людина, рівних якій просто немає". "Том Соєр міг би повчитися у Джобса різним трюкам", - жартівливо підмічає він. При цьому глава Apple був перфекціоністом.

Він списав на брухт три працюючі прототипи iPhone: вони всі йому чимось не подобалися. І тільки четвертий побачив світло в 2007 році. Критикував він їдко й іноді міг дозволити собі публічно принизити людей. Коли Pixar працювала над "Історією іграшок" - першим мультфільмом з комп'ютерною анімацією, Джобс мучив їх чотири роки. "Вам потрібне щось більше, ніж просто бачення. Вам потрібна упертість, завзятість, віра і терпіння, щоб тримати курс", - говорив він і вимагав від програмістів досконалих образів.

Сам Джобс ніколи не був ідеальним і правильним - як його головний суперник усього життя Біл Гейтс. Стів не давав на добродійність. Він не здобув вищої освіти, пішовши з коледжу Рід, гроші на який його батьки відкладали усе життя. Він деякий час жив в Індії і став буддистом. У нього багатий досвід вживання психоделіків. Зі своєю дочкою він не розмовляв багато років.

Але хіба хтось звинуватить його в тому, що він провів своє життя неправильно?

ЯВИЩЕ НАДПРОВІДНОСТІ ВІДЗНАЧИЛО У ЦЬОМУ РОЦІ СТОРІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ

bunder — Mon, 21 Nov 2011 17:39:00 GMT

У цьому році виповнилося 100 років з дня відкриття явища надпровідності - цього вражаючого і одночасно надзвичайно глибокого феномену сучасних фізики і техніки.

Великі наукові відкриття нерідко робляться в процесі здійснення цілком традиційних дослідних проектів. Саме це сталася 8 квітня 1911 року в кріогенній лабораторії Лейденського університету, яку сімнадцятьма роками раніше заснував і очолив професор експериментальної фізики Гейке Камерлінг-Оннес (Heike Kamerlingh Onnes). Разом з асистентами Корнеліс Дорсманом (Cornelis Dorsman) і Гіллес Хольст (Gilles Holst) він вивчав електричні властивості металів, охолоджених до температур рідкого гелію.

Вчені Фактично перевіряли висунуту німецьким фізиком П. Друде гіпотезу про існування в металах електронного газу, за якою опір будьякого металу визначається саме зіткненнями рухомих електронів з його граткою, а точніше коливаннями вузлових атомів (іонів). При цьому залежність частоти зіткнень від температури була невідомою, лише припускали, що кількість зіткнень має зменшуватись при зниженні температури і, як наслідок, падатиме опір, тобто електрони пересуваються більш вільно.

Однак сталося так, що ще до досягнення найнижчої на той час температури — 2,2 К (нижче за 270°С) конденсованого 4Не, який в цих експериментах використовувався як холодоагент, а точніше, при температурі Тс = 4,15 К, яка потім отримала назву критичної, опір вимірюваних зразків ртуті стрибкоподібно зникав повністю, і електрони починали пересуватися в просторі ґратки так, начебто її взагалі не існувало.

Перші повідомлення про спостереження такої нечуваної аномалії з'явилися у квітні і травні 1911 р., а вже у 1913 р.автор цього відкриття отримав Нобелівську премію. Цікаво, що її формулювання було таким: "за дослідження властивостей речовини при низьких температурах, що обумовили, крім усього іншого, отримання рідкого гелію".

Тобто формально відкриття надпровідності премією відзначено не було, хоча у своєму Нобелівському виступі КамерлінгОннес присвятив йому велику увагу. Тоді він, власне, вперше назвав відповідні провідники надпровідниками. Більше того, як це не дивно, дослідник торкнувся і можливого застосування відкритого ним явища для майбутнього промислового виробництва дротів, що утворюють різноманітні мережі, щоб електричний струм в них якнайменше витрачався на тепло і слугував тільки корисним цілям. Проте треба відзначити, що в цілому ця видатна подія для фізики, а, як показала історія, і для техніки ХХ-го століття, в той час отримала вельми скромний резонанс, якщо до неї підходити за сучасними мірками.

У подальших багатолітніх дослідженнях впродовж майже п'яти десятиліть було відкрито і синтезовано багато нових одно і багатокомпонентних надпровідників, але їхня критична температура ледь перевищувала 20 К, що фактично обмежувало їх широке застосування.

Доречно також відмітити, що у 30-40-ві роки минулого століття фізика низьких температур посідала дуже помітне місце як у всесвітньому масштабі, так і в Радянському Союзі, де особливого розмаху вона набула саме в Україні. У першу чергу, це було пов'язано із славетним ім'ям Л.В. Шубнікова, який очолював Кріогенну лабораторію Харківського фізико технічного інституту (на превеликий жаль, славетний вчений був знищений в застінках НКВС "як ворог народу та іноземний шпигун"). Тут вперше в СРСР було отримано рідкий гелій, проводилися всесвітньо відомі дослідження надпровідників. Зокрема, були відкриті надпровідники ІІго роду, до яких, як правило, відносять не прості метали, досліджувані Камерлінг-Оннесом та його послідовниками, а різноманітні сполуки (у першу чергу, сплави), які тільки і можуть використовуватися у приладах і електромережах.

Звичайно, було зрозуміло, що головною перепоною на шляху якнайширшого застосування явища надпровідності є надзвичайно малі значення критичних температур, але наполегливі пошуки нових надпровідних речовин унеможливлювались ще й тим, що були невідомі чинники, які надпровіднїсть обумовлюють. Про них взагалі не було ніякої гадки протягом кількох десятиліть, бо надпровідність виявилась явищем, яке, образно кажучи, було "не по зубах" кільком поколінням найкращих фізиків світу, включаючи геніальних А. Ейнштейна, Р. Фейнмана, Л.Д. Ландау (мається на увазі мікроскопічна причина, оскільки феноменологічна теорія Гінзбурга-Ландау відповіла на багато запитань, але нічого не сказала щодо механізму явища).

На щастя, до вивчення природи надпровідності включився визначний американський теоретик Дж. Бардін (між іншим, єдиний фахівець у світі, що двічі удостоєний Нобелівської премії за свої дослідження в одній науковій галузі, а конкретно: фізиці твердого тіла), який у 1957 р. разом зі своїми тоді молодими співробітниками Л. Купером і Р. Шріффером розробив і опублікував мікроскопічну теорію надпровідності, що не тільки повністю пояснила це явище, а й передбачила низку нових ефектів, які виявили пізніше. Серед них — появу в неперервному електронному спектрі металів надпровідної щілини, тобто області, вільної від станів.

Великий внесок в методологію теорії зробив наш видатний співвітчизник М.М. Боголюбов, тому часто ця теорія в науково-навчальній літературі зветься теорією БКШ-Боголюбова. Якщо коротко, то в ній було зроблено і доведено нерозумне, на перший погляд, припущення, що спрощено зводилось до наступного: необхідною і достатньою умовою появи надпровідного стану є притягання(!) електронів, яке напряму суперечило загальновідомому і добре перевіреному закону Кулона.

Теорія стверджувала, що електрони не тільки розсіюються на вузлах ґратки, що породжує опір, а й при цьому, незважаючи на згадане кулонівське відштовхування, слабко притягаються один до одного, утворюючи досить стабільні при низьких температурах пари.

Ідея щодо можливості існування таких пар була незадовго перед цим одноосібно висунута Купером, а всі три автори теорії спільно довели, що саме куперівські пари стають носіями заряду, які рухаються без опору у надпровідному стані, бо протидіючі одноелектронному струму ґраткові степені вільності вже задіяні в утворенні пар, тому в першому наближенні не заважають їх вільному рухові.

Як тільки механізм формування надпровідного стану став зрозумілим, на пошуки металів і сплавів — природних або штучних — з відносно великими величинами константи електрон-фононної взаємодії були кинуті величезні сили і кошти, але не тільки кожний градус, а й кожна його десята давалися після титанічних наукових зусиль. До того ж теорія, при звертанні до конкретних (і частогусто досить складних і з хімічної, і зі структурної точок зору) речовин, виявилась неспроможною щодо правильних передбачень величини Тс або хоча б близьких до реальності порад експериментаторам і технологам, тому пошук, зазвичай, вівся методом проб і помилок, але більше 22-23 К критичну температуту Тс підняти не вдавалося.

Більш-менш достовірні оцінки показували, що взаємодія електронів з ґраткою не може дати критичної температури, вищої за кілька десятків градусів, але для збуджень електронної природи такого обмеження в принципі не виникає.

Можна визнати, що саме з тих робіт почалася ера високотемпературної надпровідності (ВТНП) — принаймні, як дослідницького полігону, на якому відшліфовувалися ідеї, методи і технології отримання нових сполук з єдиною метою — отримання якомога вищого значення Тс. Певна річ, що це були виключно фундаментальні пошуки, але в них знаходило відображення розуміння тих фізичних і хімічних властивостей матеріалів, які, з одного боку, не суперечать високим критичним температурам, а з іншого, — сприяють їх формуванню. Так, один з висновків свідчив на користь низьковимірних сполук шаруватого та ланцюжкового типу, що заздалегідь здавалося дивним.

Фактично знаходячись в руслі цих пошуків, швейцарські експериментатори Й. Беднорц і А. Мюллер звернули увагу на оксиди міді, в яких для отримання високої Тс сподівалися використати відносно велику електронґраткову взаємодію, і в 1986 р. відкрили новий клас надпровідників з температурами, що не на відсотки, а в рази перевищували попередній рекорд. Їм особисто вдалося синтезувати ВТНП сполуку "всього" з Тс = 35-40 К, але це був шалений прорив у нову шкалу і нові уявлення про можливі величини критичних параметрів, оскільки температура — лише один з них, хоча і найважливіший. Вже на базі їх результату, негайно — у 1987 р. — відзначеного Нобелівською премією, інші дослідники швидко досягли так званих азотних температур в діапазоні 90-110 К (оскільки температура зрідження азоту 77 К).

В Ужгородському державному університеті перші зразки ВТНП були отримані у 1989 році групою науковців, очолюваною к.ф.-м.н., ст.н.с. Віктором Бундою. Дослідження їх властивостей були виконані спільно з колегами природничого факультету університету ім. П.Й. Шафарика та Інституту експериментальної фізики АН Словаччини (м. Кошіце, Словаччина). На основі зазначених ВТНП були створені одні з перших гібридних контактних структур типу "ВТНП/напівпровідник" - багатофункціональні пристрої кріофотоелектроніки.

Наразі фіксований максимум критичної температури складає 164 К, який не можна не визнати досить високим, а з позицій ще недавніх уявлень майже фантастичним.

За роки, що пройшли з моменту відкриття Й. Беднорца і А. Мюллера, виконано тисячі вимірювань, надруковано десятки тисяч робіт, але ясності у фізиці механізму ВТНП як не було, так і нема. ВТНП як явище виявилось таким, до якого ні експериментальна, ні теоретична світові спільноти не були підготовлені. Насправді, вихідні сполуки ВТНП — це не метали, а діелектрики, які металізуються лише внаслідок їх гетеровалентного легування, причому їхні властивості, як і сама величина Тс, безпосередньо від нього залежать, що вимагає певного узагальнення теорії БКШ.

З іншого боку, відкриття ВТНП спонукало до пошуків надпровідності у тих речовинах, де раніше її можливість не припускалася або ігнорувалася, і в результаті були синтезовані так звані вуглецеві ВТНП на основі молекул фулерену С60, знайдена надпровідність у давно відомій сполуці MgB2, а два роки тому також у сполуках на основі заліза та миш'яку. Критична температура у всіх перелічених випадках сягає 40-50 К, що, як зазначалося, багато років також вважалася недосяжною.

Ці відкриття вкрай важливі з точки зору вивчення дотепер невідомих факторів щодо формування в різних речовинах електронних пар. Справа в тому, що чим би не відрізнялись ці речовини одна від одної, єдине, що їх об'єднує — це існування механізму утворення куперівських пар, і фактично мова йде про знаходження такої речовини, де б цей механізм спрацьовував при якомога вищих температурах.

Закономірності виникнення і величина міжелектронного притягання залишаються головною метою переважної більшості сьогоднішніх, а також майбутніх експериментальних досліджень, спрямованих на збільшення Тс.

Отже, відкриття ВТНП, хоч і є суттєвим успіхом фізичного матеріалознавства, не зняло з порядку денного основне бажання всіх, хто професійно досліджує надпровідність, — винайти хоча б один матеріал, який би був надпровідником саме за нормальних, або, як кажуть, кімнатних, умов.

Не треба бути великим фантастом, щоб зрозуміти, що надпровідні дроти, як без будьякого охолодження спроможні переносити електричний струм, особливо якщо йдеться про великі відстані на відкритому повітрі або під водою, кардинально змінили б ландшафт земної карти енергозбереження, бо тоді місце розташування електростанцій стало б неважливим і могло б обиратися лише з міркувань безпеки.

(За матеріалами часопису "Країна знань" : в.3, №2, 2011)

Томас Едісон нашого часу (світлій пам'яті Стіва Джобса)

bunder — Fri, 07 Oct 2011 14:02:13 GMT

6 жовтня 2011 року стало відомо про смерть Стіва Джобса, екс-голови корпорації Apple... Він помер від невиліковної хвороби - раку підшлункової залози.

За кількістю винаходів, що змінили світ в період новітньої історії людства, Стіва Джобса без перебільшень можна назвати Томасом Едісоном сучасності.

Ось лаконічно короткий перелік винаходів Стіва Джобса:

1) перший персональний комп'ютер Apple macintosh. Випущений у серію 24 січня 1984 року. Перший персональний комп'ютер з графічним інтерфейсом.

2) культовий медіа-плеєр AFP iPod (жовтень 2001 року).

3) стільниковий мобільник нового типу AFP iPhone (2007 рік).

4) міні-компютер Apple Ipad (січень 2010). Класичний інтернет-планшет та компютер майбутнього.

5) Засоби комп'ютерної графіки Pixar Image Computer. За їх допомогою створено значну кількість мультфільмів та анімаційних повнометражних фільмів, номінованих на премію "Оскар" ("Історія іграшок: велика втеча", 2010 р.)

Стіва Джобса поховають за буддистським обрядом.

Шнобелевская премия за 2011 год

bunder — Wed, 05 Oct 2011 08:02:09 GMT

Присуждена меру Вильнюса за предложение "давить неправильно припаркованые автомобили бронетранспортерами"